Журналістика — надзвичайно цікава професія. Втім за гарними словами, ефірним блиском і натхненними репортажами часто стоїть буденність, що часом випробовує нерви та терпіння . Ми поспілкувалися із журналістами та зібрали топ-речей, які справді можуть вивести медійника з рівноваги. Якщо ви колись працювали у ЗМІ — точно впізнаєте себе. Якщо ні — є змога зазирнути у цю реальність зсередини.
«Напишіть красиво, але не перекручуйте»
Герої хочуть звучати добре, іноді — навіть краще, ніж є. Але варто трохи перефразувати — і одразу з’являються звинувачення в маніпуляції. Балансувати між правдою і проханням «підредагувати» — ще той квест.
«Мені нічого приховувати, але дайте питання заздалегідь»
Щирість — це добре, але контрольоване «щиро» — це вже постановка. Журналісти — не сценаристи, і життя не ток-шоу.
«Давайте все скасуємо, я передумав»
Це як після весілля сказати: “Можемо зробити вигляд, що ми не одружені?” Тільки в журналістиці це називається — втрачений матеріал і купа змарнованого часу.
«А можна швиденько зробити репортаж?»
Так, звісно. Просто за годину знайти героїв, взяти інтерв’ю, змонтувати відео, написати текст і все це безкоштовно. Чому б і ні?
«Зробіть запит — але ми не відповідатимемо»
«Відправте офіційний лист. Очікуйте відповідь у межах 30 днів.» А потім — тиша. А коли матеріал виходить — скарга: «Чому нас не запитали?!»
«А може ще одного експерта? А ось тут додати б щось про …»
Часом редактори забувають, що теж колись були журналістами. І додавати шостого за рахунком спікера у сюжет, коли вона розкрита з усіх сторін просто заради кількості облич — така собі ідея. А відзнятий матеріал не завжди буде містити те, що редактору «хотілося б тут бачити».
«Ми тут вирішили поставити яскравий заголовок на сайт»
Написав виважену аналітику — отримав клікбейт: “ШОК! Експерт зруйнував міф!”. І потім пояснюй аудиторії, що все не так однозначно.
«Можете вирізати?» — після запису інтерв’ю
Найцінніша думка сказана — і одразу: “Це не для публікації, правда?” А час уже витрачено, і все записано.
«А що тут важкого?»
Фрази на кшталт “це не робота”, “просто пописати” чи “що тут складного?” принижують зусилля сотень людей, які працюють з інформацією щодня.
«Вам текст замовили, так?»
Іноді хочеться просто сказати: «Так». І не пояснювати, що висвітлено дві сторони конфлікту і взагалі, як журналіст, я просто виконують редакційне завдання. Мені особисто за нього ніхто не доплачував. Якщо текст не подобається — значить, “замовили”. Доказів нуль, але підозра — завжди є.
«Ой, тут щось зі звуком»
Розряджений диктофон, глюк на камері, втрачений файл — усе це трапляється саме тоді, коли повторити неможливо.
«А чим його перекрити?»
Ставиш оператору чітке ТЗ, до деталей розповідаєш, що необхідно зняти, розкадрувати. Повернувся, а з усього списку — нічого. А винен журналіст.
«Це супер, але з тобою ще головред поговорить»
Ти пояснив ідею, зібрав джерела, обґрунтував тему — і все це треба ще раз… і ще раз… і ще раз. Але різним редакторам, із різними поглядами.
«Ви про нас написали, тепер прорекламуйте ще раз»
Дехто щиро вважає, що медіа — це безкоштовна платформа для їхнього піару. А як же стандарти?
«У нас тут така подія …»
«Наш офіс святкує день народження логотипу — зробіть матеріал!» Ні, дякуємо. Ми — журналісти, а не корпоративний бюлетень.
«А можеш ще це зробити»
Новини не мають вихідних. Але чомусь журналісти — теж. Телефон дзвонить о 2 ночі, події відбуваються у відпустці, а світло в редакції не гасне ніколи. Або, зробити ще »невеличку» новину після того 16-ти годинного робочого дня. І ні, «дякую» за це не завжди почуєте.
Уся медійна сфера — це постійний марафон, у якому потрібно залишатися витривалим, чесним і водночас людяним. Ці «дратівливі дрібниці» — не привід для скарг, а радше щеплення від ілюзій. Головне — не забувати про гумор, бо іноді тільки він і рятує.
Авторка: Вероніка Ведмецька
