Понеділок, 10:07. Журналіст вмикає ноутбук, відкриває пошту. І одразу згадує, чому йому час від часу хочеться працювати дроворубом. Без Wi-Fi. Без телефонів. Без речей, що дратують. У цьому матеріалі вдруге ділимося із вами “зашкварами”, на думку медійників.
«Скиньте посилання, але не питайте, хто я»
Анонімні герої з Telegram хочуть бути в ефірі, але “без імені, голосу, і щоб не питали зайвого”. Як? Медіумом?
«Ой, я не знав, що ви журналіст»
Після інтерв’ю, після фото, після публікації. “А ви ж просто питали, а не писали, так?” Ну звісно, я просто спілкуюсь з усіма з блокнотом і мікрофоном.
«Я не знаю що саме, але мені не подобається»
Без жодного пояснення. Просто “не подобається”. І все. Починай з нуля.
«Це ж загальнодоступна інформація»
Колеги, які крадуть цитати з твого матеріалу – окремий біль. Ніяких посилань, просто ctrl+C — ctrl+V. Якщо це усім відомо — напиши сам.
«Цікаво, але треба ще щось гаряче»
Тобто тема важлива, але не “чіпляє”. Можеш додати трагедію, полум’я на фоні або “емоцію героя”? А може просто залишимо суть?
«Ви журналісти всі однакові”
Ні, ми не однакові. Ми різні. Але точно всі ненавидимо цю фразу.
«А поїдь ще сюди, пліз»
Так, це третій репортаж за день. Але, звісно, ж можу. Аби тільки наступний матеріал не став фатальним вже для мене.
«А матеріал вже вийшов? А зараз?»
Хочеться сказати “не вийде ніколи”. Любі герої, я не можу керувати редакцією. Журналістську частину роботи вже виконано, залишається лише чекати, коли випусковий редактор зможе видати текст. Про нього точно ніхто не забуде.
«А ви взагалі збираєтесь випускати цей сюжет?»
А треба? Ні, звісно. Ми заради забави провели 3 дні на знімальному майданчику.
«А можете конкретно сказати що мені потрібно сказати?
Улюблене. Я не юрист, нардеп чи митець. Я ж і приїхала до вас для того, аби дізнатися інформацію. Кажіть те, що просто вже існує. Вигадувати нічого не потрібно.
«Знімайте, але публікувати не можна»
Приїхати на подію і дізнатися про ембарго вже під час зйомки — найкраще рішення комунікаційників. Ефір сьогодні, але випустити ви можете лише завтра. Але завтра ефіру немає. Лише витрачений час і ресурси.
«Так, ми знаємо, що у анонсі був зазначений міністр. Але його на події не буде»
Ну ви ж не могли попередити раніше. Можливо ми б і не приїхали. Але розуміємо, вам потрібно зібрати навколо події якомога більше медійників. Тому як то кажуть “ліпіть з того, що є”.
«А поділіться відео» – від інших телеканалів
Тобто я встаю о шостій, аби записати спікера. А з вами “просто поділитися” відео. Нічого особливого. А навіщо тоді працювати?
«Зробіть мене героєм — без імені, фото й деталей»
Захист джерел — це святе. Але історія без конкретики — не історія. І читач не вірить у “аноніма з околиці”.
«Оце приберіть, оце змініть, а тут напишіть так, щоб я виглядав краще».
Журналіст не піарник. І не копірайтер. Він — посередник між реальністю та суспільством.
«Немає часу на коментар» — аж поки не вийшло щось критичне
До публікації — ігнор. Після — обурення. І звинувачення в “замовності”. Але журналіст робив усе, щоб почути всі сторони. Просто не всі захотіли говорити.
«А що мені за це буде?»
Запит, з яким стикаються частіше, ніж хотілося б. Матеріал — не бартер. Публічність — не послуга. Журналіст не платить за коментар.
«Ви перекрутили мої слова» — я сказав саме так, але тепер незручно
Магія післяпублікаційного прозріння. Людина сказала одне, але тепер шкодує — і винен, звісно, журналіст.
«Я такого не говорив»
А я можу показати запис. Тоді питання відпадають. Залишається лише “ну я ж нервувався, виправляйте”. І доведеться виконувати.
«А чому ви не написали, що я ще й волонтер, музикант і дипломований психолог?»
Бо матеріал був про економіку. А не про твоє життя.
«Це все придумано. Я був там — і було зовсім інакше»
О, привіт, “очевидець”, який з’являється після виходу новини. Джерела є, перевірка була — але тут приходить коментатор із дивану.
«А чому ви не написали про хороше?»
Бо вибух газопроводу — це новина. А “сьогодні все було нормально” — ні. Вибачте, реальність іноді неприємна.
«Ви повинні написати про це. Це важливо для країни»
Це — ваш двоюрідний брат відкрив кав’ярню з пончиками. Це не новина. Це Facebook-пост.
«Ваша робота — просто писати»
Так, і ще дзвонити, бігати, шукати, перевіряти, редагувати, нервувати, пояснювати, захищати, тримати удар. Але це — “просто писати”
«Це жарт — не сприймайте всерйоз» – і це після скандалу
Журналіст не вгадує, де сарказм, а де образа. Сказав — тримай відповідальність. І не ховайся за “жарт”.
«А хто вам дозволив мене знімати?»
Людина стоїть на мітингу з плакатом перед камерами… і обурюється, що її сфотографували. Громадський простір, публічна акція — але логіка героя живе за окремими законами.
«Ну я ж не думав, що ви це напишете»
Мабуть, думав, що це була просто дружня бесіда з диктофоном на столі. Пояснюю, вкотре: журналіст — не психолог, а інформаційник.
«А можна поставити вас на паузу — я зараз в метро?»
Вже третє інтерв’ю цього тижня через шум в тунелі, гул маршрутки або дитячий майданчик. Записую репліки на слух, як криптограф.
«Вибачте, ми не можемо озвучити позицію — немає погодження з керівництвом»
А новина — просто зараз. Тому доводиться писати: “на момент публікації відповіді не надано”, і ловити обурення з обох сторін.
«Це не хейт, це просто конструктивна критика»
Під матеріалом — двадцять коментарів “зрадник”, “замовний” і “ти хто такий”. Дякую, конструктив прийнято.
«Чому ви не написали так, як було насправді?»
Тому що у трьох різних людей — три “реальності”. А я пишу за фактами, а не за емоціями.
«Журналісти зараз не ті, що раніше»
Можливо. Але й читачі не ті. І герої не ті. І часи не ті. Але ми все ще тут — і тримаємо інформаційний фронт.
Журналісти дуже люблять свою професію. Адже, витримати цей шалений ритм і потік інформації інакше неможливо. Втім, завтра їм знову вставати на запис. І знову запитувати тих, хто не хоче відповідати. Для них Щастя — це нормальний дедлайн і герой, який вийшов на зв’язок. Решта — нісенітниці.
Авторка: Вероніка Ведмецька
