Журналістика — це безперечно захоплива сфера, де кожен день — новий виклик і можливість дізнатися щось нове. Проте, за кулісами ефектних сюжетів та гучних заголовків ховається багато речей, що змушують зітхати навіть досвідчених медійників. Ми знову поспілкувалися з представниками медіа та зібрали нову порцію ситуацій, які дійсно можуть вивести з рівноваги. Якщо ви з ними знайомі — співчуваємо, якщо ні — пропонуємо зазирнути за лаштунки.
“А де ж текст? Я ж уже все розповів!”
Іноді здається, що співрозмовники щиро вірять, що записане інтерв’ю автоматично перетворюється на готовий матеріал. Або що годинна розмова телефоном — це вже завершений репортаж. Написання, редагування, перевірка фактів, пошук додаткової інформації – все це, мабуть, відбувається магічним чином.
“Я хочу, щоб ви висвітлили тільки мою точку зору!”
У кожного своя правда. І це нормально. Але коли спікер вимагає повного ігнорування будь-яких інших думок, посилаючись на “об’єктивність” лише власного бачення, це перетворює журналістську роботу на PR-службу, а не на інформування.
“Це ж така проста тема, що тут можна придумати?”
Знецінення теми чи її потенціалу – це те, що може демотивувати. Коли редактор або навіть колега каже, що “це нецікаво” або “про це вже все написано”, а ти бачиш глибокий сенс і соціальну значимість – це обурює. Особливо, коли доводиться боротися за просування теми.
“Мені ніхто не телефонував, я нічого не знаю!”
Після того, як журналіст тиждень оббивав пороги, дзвонив на всі можливі номери, залишав повідомлення, а потім чує: “Мені ніхто не телефонував”, це не просто дратує. Це змушує відчувати себе в пастці безвиході, особливо коли потрібно отримати офіційний коментар.
“А що ви самі про це думаєте?”
Після годинної розмови, яка мала б бути джерелом інформації, а не психотерапією, таке запитання від співрозмовника може стати останньою краплею. Журналіст – не аналітик замовника і не розважальний блогер, а джерело інформації, яка має бути виваженою.
“Ви можете нам допомогти з організацією прес-конференції?”
Журналісти – це не івент-менеджери. Їхнє завдання – висвітлювати події, а не організовувати їх. Прохання про допомогу в розсилці запрошень або пошуку приміщення – це вихід за межі професійних обов’язків.
“А що, просто скопіювати з інтернету не можна?”
Коли швидкість поширення інформації переважає її перевірку, журналісту доводиться постійно пояснювати, чому “новина” з сумнівного Telegram-каналу не може бути опублікована без підтвердження. Боротьба з фейками та дезінформацією — це щоденна битва, яка рідко цінується широким загалом.
“Ваша новина застаріла, я це вже в TikTok бачив!”
У світі миттєвої інформації, коли кожен може бути “інформатором” за допомогою смартфона, доводиться стикатися з думкою, що професійна журналістика повільна. Пояснювати, що перевірка, збір коментарів і глибокий аналіз вимагають часу, — це виснажлива праця.
“О, у вас же є зв’язки, дізнайтеся про це для мене!”
Журналіст не є приватною розшуковою агенцією або довідковою службою. Постійні прохання “вирішити” особисті проблеми або “дістати” конфіденційну інформацію через нібито “зв’язки” — це не просто нерозуміння ролі, а й потенційна загроза для репутації.
“Ваш сайт завис, я не можу прочитати новину!”
Технічні збої, повільний інтернет, непрацюючі посилання — усе це неминуче падає на нерви журналіста. Адже він відповідає за донесення інформації, а якщо технічні проблеми стають на заваді — це подвійне роздратування.
“Ваш мікрофон занадто близько!” / “Ваш мікрофон занадто далеко!”
Під час інтерв’ю або запису коментарів постійні “рекомендації” щодо технічного обладнання від співрозмовників, які не мають досвіду, — це відволікає і дратує. Особливо, коли доводиться ввічливо пояснювати, що журналіст знає, як користуватися своїм обладнанням.
“А ми можемо просто поговорити про життя?”
Коли під час підготовки до інтерв’ю або зйомки матеріалу герой починає обговорювати сторонні теми, що не мають жодного стосунку до суті, витрачаючи дорогоцінний час. Час — гроші, а в журналістиці — ще й дедлайн.
“Ми працюємо над цим місяць, а потім воно лежить у шухляді”
Це, мабуть, одне з найбільших розчарувань. Ти витратив тижні на збір інформації, провів десятки інтерв’ю, написав глибокий, важливий матеріал, а потім через незрозумілі причини (зміна пріоритетів, чиясь “відмазка”, страх) матеріал так і не виходить. Вся праця змарнована.
“Редактор вичитав, а потім шеф-редактор усе переписав на свій лад”
Ситуація, коли матеріал проходить кілька кіл узгодження, і кожен новий рівень керівництва вносить свої, часом абсолютно протилежні, правки. Це не лише затягує процес, а й знеособлює текст, перетворюючи його на щось беззмістовне.
“Я зробив крутий матеріал, а в титрах чи на сайті — прізвище іншого”
Відсутність належного визнання — це боляче. Коли твою працю привласнюють або, гірше того, забувають згадати, це підриває мотивацію і відчуття цінності власної роботи.
“Ви журналісти, вам же за це платять!”
Іронія, коли доводиться працювати в умовах постійного недофінансування або низьких зарплат, а тобі закидають, що ти “заробляєш великі гроші на чужому горі”. Це знецінює сам сенс соціально відповідальної журналістики.
“А чому ви не запитали у…?”
Коли аудиторія після публікації матеріалу починає перераховувати всіх, кого, на їхню думку, треба було ще запитати, хоча всі ключові сторони вже були висвітлені. Це свідчить про поверхневе сприйняття інформації та нерозуміння обсягу роботи.
“Чому у вас немає прямої трансляції 24/7 з місця подій?”
Нереалістичні очікування щодо миттєвого та постійного висвітлення всіх подій. Журналісти не можуть бути всюди одночасно, а якісна інформація вимагає часу на перевірку та підготовку.
“А що ви можете зробити, щоб про це ніхто не дізнався?”
Пропозиції “вирішити питання”, “замовчати” факт або “згладити” гострі кути, що надходять від осіб, які мають вплив або гроші. Це не лише етична дилема, а й постійна боротьба з випробуванням на міцність власної репутації та совісті.
“Ваш матеріал занадто… розумний для нашої аудиторії”
Це розчарування, коли редактор або власник ЗМІ вважає, що аудиторія не здатна сприймати глибокі, аналітичні матеріали, і вимагає спрощення до рівня “одноклітинного” контенту. Це знецінює інтелектуальну працю журналіста і його прагнення донести складні ідеї.
“Я вже не можу відрізнити, де я, а де мій телефон”
Постійне відчуття, що ти завжди “на зв’язку”, телефон немов приріс до руки, а особисте життя розчиняється у робочих чатах та повідомленнях. Це призводить до вигорання і втрати кордонів між роботою та особистим простором.
Авторка: Вероніка Ведмецька
